...Липневі дні тягнулись стрімко,
летіли тихо, швидко, і осідали на плечах,
як попіл із усіх нічних багать,
якого полум"я багряні язики
лизали, пили жадібноповітря,
і роздавали щедро іскри
цій непокірній голові.
Підтримував тоді їх шепіт вітру,
хитались велети-берези,
голки сосен, як горіти можна так стрімко,
так яскраво, як вони?
Хто б знав, як місяць уночі
усі дерева освітив,
їх ніжно пестив, рахував, нудьгу собою фарбував,
довершений його овал і зараз у мені, а також-
димн сосни ці, весела осока в ногах,
жага природи до прекрасного життя,
це все зелене й синє,
а виглянь далі, в день на полі
стояли й бавилися-гнулись сухостої,
до неба все тягнули вічні колоски,
і скільки тисяч сотень ваших тут голів,
можливо, сотні?
Це Все безкрає й синє,
такі пухнасті, такі димні, такі пухнасті хмари,
блакить заповнила всі очі до кінця, до краю,
дерев далеких зелень прикривала горизонт,
пісок так легко гладив руки, як і мох,
моїх долонь торкався теплий вітер,
на фіолетово-зелені квіти кидала
хвоя-підліток свою зубасту тінь,
мурахи все снували по сухій землі,
і сонце гріло та раділо, я так безкрайо щиро люблю ці степи!
Гуляли босими в веселій цій траві,
а ліс всміхався,
дарував на ягоди ожин,
він просто був із нами, поряд жив
глибокий, чистий та прозорий
усі ці неповторні дні

