середа, 23 квітня 2014 р.


Весь день, -  сирі важкі краплини,
ми відбивали разом всі шалені ритми,
всміхались одне одному крізь сиві штори,
я часом на балкон до них виходив,
квітневим вишням квітнучим святковим
передавайте мій та ваш привіти,
скажіть їм, - скоро спрагле літо,
я Вас натрохи лишу,
зникнув в веснянім лісі
сонця захмарений чуб,
нам би побути тут, серед цих
вже розквітлих ківтів,
боліт та озер та лісів Полісся,
яка прохолодна упала тиша,
вологі частоти ранкових пташок,
старезний пухнастий ворсистий мох
і живі та спокійні сосни
та струмки, ще такі холодні,
засинають мої горизонит,
кинеш оком, - мої рідні дитячі озера,
поряд іржаві удалечінь сунуть колії,
повз завод, колись комбікормовий,
що розвалиться з дня на день,
та крізь дощ, крізь хмари, над полем
пробивався червоногарячий промінь,
палав у цю сірість, непереможений,
до самого заходу радував, рідний,
на осоку, на схили, на сухостій відцвілий
 схвильований зелено-ряднисто-рясково-теплий вітер
припас для мене чудовий вечір,
спокійно лягла на плечі волога чутлива ніч,
та все не закінчилось, ні!

Усе тільки починається!

четвер, 3 квітня 2014 р.



Гладить вітер колосок, той муркоче,
із сусідом перегукується,
шелестить-шепоче,
з незлим своїм бажанням до нестримного життя
під цим блакитним небом,
та іншого йому й не треба,
а в руслі висохлих струмків 
жила на сонці лагідна ожина,
ховала під колючою стеблиною
свої дари,
солодко-фіолетові маленькі пухирці
  все грілися та бавились в долонях.
Кругом дзижчали оси,
в очах ряснісли їх тіла-полоси,
півдня спостерігав за їх життям невтомним,
щокою гладив їх,
а все кругом росло, цвіло,
гуділо, шелестіло, рухалось, жило,
і ластівки нестримної крило
дало контраст блакитного, постійного
з швидким, нестримним, чорним...
від лісу запах смол летів соснових,
що розбавляв цей вітер, наче сік...




...Живу з теплим вітром,
який в ці хвилини
гладить моє волосся
в центрі загубленої столиці,
ось-де знайшовся,
але ховалось сонце
в дивній моїй державі!
...Бачив усіх у залі, кожне серце - у такт...

Полети далеко-далеко,
до вічних хвиль зеленавого, 
теплого, сонного моря,
яке набігає невтомно
на жовто-сталевий пісок....

А захід до цих змучених хмар
додасть молодого липня-вина,
дивитися в небо, пити до дна
із бокалів,
в яких помирав кришталевий,
 льодовий серпанок,
я топив спокій в темряві,
дивився всі фільми про щастя,
от тільки його передати,
як же його передати?

...Давно за будинками
сховалось сонце,
на хмарах лишалися його промені,
червоніли в їхній глибині,
бачиш полоски його рясні?
Думав, шукав відповіді,
блукав, і разом з буденним зі мною
день поступово згасав.
І довго заснути не міг мегаполіс,
до самого ранку, буремний, не спав




У небі пропливали баржі, білі кораблі

і білі пишнотілі замки на блакиті літа,
в глибині озер, і маківки найвищих 
вартових-дерев, які чуби вмочили в небо...
Посміхалось сонце. Як бездумно
в цей простір вкинув кольори і пензлі,
хмари угорі - глибоко димні, зібрались 
бавитися під моїм вікном, а я застиг
на власній кухні, серед зелені та сині,
і посміхаюсь літу в тиші, поклавши в небеса
контрольний пак думок...зловити б їх і скласти,
та вільний вітер рве краї цих хмар-емоцій-відчуттів,
я неба цього збережу хоча б шматок в собі, а з часом
і тобі додам його п"янкого меду неба в чай,
хоча б у піснях та віршах, які в у час дають хоч трішечки,
хоч краплю, та тепла...як глибоко, на почуттях зіграло літо
в ігри, і білі вогкі теплі на повітрі хмари ізгори дивились, 

як місто бавив вечір із мостами на плечах...