середа, 23 квітня 2014 р.


Весь день, -  сирі важкі краплини,
ми відбивали разом всі шалені ритми,
всміхались одне одному крізь сиві штори,
я часом на балкон до них виходив,
квітневим вишням квітнучим святковим
передавайте мій та ваш привіти,
скажіть їм, - скоро спрагле літо,
я Вас натрохи лишу,
зникнув в веснянім лісі
сонця захмарений чуб,
нам би побути тут, серед цих
вже розквітлих ківтів,
боліт та озер та лісів Полісся,
яка прохолодна упала тиша,
вологі частоти ранкових пташок,
старезний пухнастий ворсистий мох
і живі та спокійні сосни
та струмки, ще такі холодні,
засинають мої горизонит,
кинеш оком, - мої рідні дитячі озера,
поряд іржаві удалечінь сунуть колії,
повз завод, колись комбікормовий,
що розвалиться з дня на день,
та крізь дощ, крізь хмари, над полем
пробивався червоногарячий промінь,
палав у цю сірість, непереможений,
до самого заходу радував, рідний,
на осоку, на схили, на сухостій відцвілий
 схвильований зелено-ряднисто-рясково-теплий вітер
припас для мене чудовий вечір,
спокійно лягла на плечі волога чутлива ніч,
та все не закінчилось, ні!

Усе тільки починається!

четвер, 3 квітня 2014 р.



Гладить вітер колосок, той муркоче,
із сусідом перегукується,
шелестить-шепоче,
з незлим своїм бажанням до нестримного життя
під цим блакитним небом,
та іншого йому й не треба,
а в руслі висохлих струмків 
жила на сонці лагідна ожина,
ховала під колючою стеблиною
свої дари,
солодко-фіолетові маленькі пухирці
  все грілися та бавились в долонях.
Кругом дзижчали оси,
в очах ряснісли їх тіла-полоси,
півдня спостерігав за їх життям невтомним,
щокою гладив їх,
а все кругом росло, цвіло,
гуділо, шелестіло, рухалось, жило,
і ластівки нестримної крило
дало контраст блакитного, постійного
з швидким, нестримним, чорним...
від лісу запах смол летів соснових,
що розбавляв цей вітер, наче сік...




...Живу з теплим вітром,
який в ці хвилини
гладить моє волосся
в центрі загубленої столиці,
ось-де знайшовся,
але ховалось сонце
в дивній моїй державі!
...Бачив усіх у залі, кожне серце - у такт...

Полети далеко-далеко,
до вічних хвиль зеленавого, 
теплого, сонного моря,
яке набігає невтомно
на жовто-сталевий пісок....

А захід до цих змучених хмар
додасть молодого липня-вина,
дивитися в небо, пити до дна
із бокалів,
в яких помирав кришталевий,
 льодовий серпанок,
я топив спокій в темряві,
дивився всі фільми про щастя,
от тільки його передати,
як же його передати?

...Давно за будинками
сховалось сонце,
на хмарах лишалися його промені,
червоніли в їхній глибині,
бачиш полоски його рясні?
Думав, шукав відповіді,
блукав, і разом з буденним зі мною
день поступово згасав.
І довго заснути не міг мегаполіс,
до самого ранку, буремний, не спав




У небі пропливали баржі, білі кораблі

і білі пишнотілі замки на блакиті літа,
в глибині озер, і маківки найвищих 
вартових-дерев, які чуби вмочили в небо...
Посміхалось сонце. Як бездумно
в цей простір вкинув кольори і пензлі,
хмари угорі - глибоко димні, зібрались 
бавитися під моїм вікном, а я застиг
на власній кухні, серед зелені та сині,
і посміхаюсь літу в тиші, поклавши в небеса
контрольний пак думок...зловити б їх і скласти,
та вільний вітер рве краї цих хмар-емоцій-відчуттів,
я неба цього збережу хоча б шматок в собі, а з часом
і тобі додам його п"янкого меду неба в чай,
хоча б у піснях та віршах, які в у час дають хоч трішечки,
хоч краплю, та тепла...як глибоко, на почуттях зіграло літо
в ігри, і білі вогкі теплі на повітрі хмари ізгори дивились, 

як місто бавив вечір із мостами на плечах...

неділя, 30 березня 2014 р.


...Липневі дні тягнулись стрімко,
 летіли тихо, швидко, і осідали на плечах,
як попіл із усіх нічних багать,
якого полум"я багряні язики
лизали, пили жадібноповітря,
і роздавали щедро іскри
цій непокірній голові.
Підтримував тоді їх шепіт вітру,
хитались велети-берези,
голки сосен, як горіти можна так стрімко,
 так яскраво, як вони?

Хто б знав, як місяць уночі
усі дерева освітив,
їх ніжно пестив, рахував, нудьгу собою фарбував,
 довершений його овал і зараз у мені, а також-
димн сосни ці, весела осока в ногах,
жага природи до прекрасного життя,
це все зелене й синє,
а виглянь далі, в день на полі
стояли й бавилися-гнулись сухостої,
до неба все тягнули вічні колоски,
і скільки тисяч сотень ваших тут голів,
можливо, сотні?

 Це Все безкрає й синє,
такі пухнасті, такі димні, такі пухнасті хмари,
блакить заповнила всі очі до кінця, до краю,
дерев далеких зелень прикривала горизонт,
пісок так легко гладив руки, як і мох,
 моїх долонь торкався теплий вітер,
на фіолетово-зелені квіти кидала
хвоя-підліток свою зубасту тінь,
мурахи все снували по сухій землі,
і сонце гріло та раділо, я так безкрайо щиро люблю ці степи!
Гуляли босими в веселій цій траві,
а ліс всміхався, 
дарував на ягоди ожин,
він просто був із нами, поряд жив
глибокий, чистий та прозорий
усі ці неповторні дні


Зима під зимовим сонцем світиться
мерзлими купами-крихтами, - 
тримай очі відкритими,
дай хворому зимньому вітрові
увірватися в твої лелені,
як непокриті старіють дерева,
несковані поки прозорим льодом 
далекі сталеві ріки,
 за полем рудим стоїть ліс оголений,
святом пахнуть зелені голки,
крізь стовбури виструнчених вдалину сосен
дивиться пильно небо оком своїм на усе це...
Дивна зима, природа ще не заснула,
склала, мов зброю, листя під ноги нечутно,
весь світ, якщо майже без снігу,
виглядає таким...витонченим та готичним,
майстерно вписались памели, гнізда
на шероховатих живих хитливих гілках
над полотном дороги, яка вже купу років, - 
а все та сама поки,
і тихо да вікном маршрутки в сонячний,
холодний та живий, весь в дірах,
як мій старезний пояс,
цей світ не зміг сховати всіх морозів,
та й не хотів ховати їх!