четвер, 3 квітня 2014 р.



...Живу з теплим вітром,
який в ці хвилини
гладить моє волосся
в центрі загубленої столиці,
ось-де знайшовся,
але ховалось сонце
в дивній моїй державі!
...Бачив усіх у залі, кожне серце - у такт...

Полети далеко-далеко,
до вічних хвиль зеленавого, 
теплого, сонного моря,
яке набігає невтомно
на жовто-сталевий пісок....

А захід до цих змучених хмар
додасть молодого липня-вина,
дивитися в небо, пити до дна
із бокалів,
в яких помирав кришталевий,
 льодовий серпанок,
я топив спокій в темряві,
дивився всі фільми про щастя,
от тільки його передати,
як же його передати?

...Давно за будинками
сховалось сонце,
на хмарах лишалися його промені,
червоніли в їхній глибині,
бачиш полоски його рясні?
Думав, шукав відповіді,
блукав, і разом з буденним зі мною
день поступово згасав.
І довго заснути не міг мегаполіс,
до самого ранку, буремний, не спав

Немає коментарів:

Дописати коментар